Британська SundayTimes публікує статтю професора Марка Галеотті, експерта з Росії та автора понад 20 книг. У ній він зазначає, що, незважаючи на бажання української армії та політиків, значних результатів контрнаступ ЗСУ, швидше за все, не принесе – проте відкладати його стає дедалі важче, зокрема з політичних причин.
Британські офіцери, які працювали з українськими військовими, повідомляють, що їхні колеги налаштовані рішуче, зазначає Галеотті. З іншого боку, згідно з оцінками американської розвідки, що просочилися, Україна навряд чи зможе добитися чогось більшого, ніж скромні територіальні успіхи.
“Досі українські військові демонстрували не лише майстерність та рішучість, а й уяву”, – пише автор, відзначаючи успіхи української армії в обороні у першій фазі конфлікту.
Українцям також часто вдавалося застати росіян зненацька на оперативному та стратегічному рівні, як, наприклад, під час Харківського наступу. Завдавши удару в момент, коли увага Москви була зосереджена на півдні, і в районах, де російських військ було мало, вони змогли за місяць відвоювати понад 12 тисяч квадратних кілометрів.
Однак, хоча українці швидко освоюють 230 нових і відремонтованих західних танків і 1550 бронемашин, вони ще не мають належної протиповітряної оборони для будь-якої великої наступальної операції. Західні експерти також не впевнені, що старші командири зможуть адаптуватися до нових систем так само добре, як солдати, які оперують ними.
“Тим не менш, Київ не має іншого реального вибору, окрім як розпочати великий весняний або літній наступ. Його лідери все більше заганяють себе в рамки, – вважає Галеотті, – Президент Зеленський вправно керує Заходом, але, щоб зберегти його підтримку, він повинен показати те, що вашингтонські інсайдери досить несмачно називають “поверненням інвестицій”.
Зеленському також належить збалансувати внутрішню політику. Такі “яструби”, як Кирило Буданов, начальник військової розвідки України, не бажають слухати про переговори з Москвою, хоча деякі в уряді вважають, що для них зараз саме час.
Країни Заходу теж мають свої обмеження. Крім складнощів, у тому числі і політичного плану, з постачанням нових сучасних систем озброєнь (винищувачів F-16 або тактичних ракет ATACMS), гостро постає проблема нестачі боєприпасів.
Наразі українці за місяць витрачають більше 155 мм снарядів, ніж США виробляють за рік, нагадує Галеотті. Захід інвестує у нові виробничі потужності, але на це йде час.
У Москві про це знають та готуються до оборони.
За українськими оцінками, підтвердженими британським Міністерством оборони, кількість російських втрат у результаті знизилася майже на третину. На супутникових фотографіях видно все більше траншів та укріплень, особливо вздовж ймовірних ліній українського наступу на півдні.
Щоправда, Росія теж має проблеми, зазначає автор. У росіян теж не вистачає боєприпасів та ракет із точним наведенням.
“Більш того, Путін хоче успіхів, але чим агресивніші російські операції, тим більше втрат зазнають російські війська, і тим швидше він знову опиниться перед важким вибором – як заповнити нестачу військ”, – пише Галеотті.
Для поповнення втрат буде потрібно або нова хвиля мобілізації, або відправлення призовників. Обидва варіанти будуть непопулярними, і Путін поспішає приймати такі рішення, особливо перед вересневими регіональними виборами.
“Таким чином, поки сили, непідконтрольні Зеленському, підштовхують Київ до нападу, Москва неохоче готується до оборони, сподіваючись лише на надію пересилити волю України до опору та готовність Заходу фінансувати її, – пише Галеотті. – Це практично єдина стратегія, яку може прийняти Путін “.
Автор також зазначає, що міжнародна роль Росії знижується, незважаючи на войовничі заяви російського МЗС.
Москва уникає прямих провокацій на адресу НАТО, наприклад, не завдаючи ударів по маршрутах поставок західної зброї в Україну та уникаючи польотів біля кордонів блоку.
“Навіть ті країни, які Москва колись вважала другосортними державами, тепер мають право вето на деякі аспекти російської політики або, принаймні, можливість вимагати високу ціну за свою допомогу”, – нагадує Галеотті, наводячи приклад Туреччини та Ірану, які тепер дедалі активніше діють у регіонах, які Москва колись вважала своїми.
“Чим довше триває війна і чим більше збитків, завданих російській економіці, тим більше набирає сили Китай, – зазначає автор, – Незважаючи на радісні комюніке після візиту президента Сі до Росії в березні, Пекін, як і раніше, не дає зброї, боєприпасів або хоча б беззастережну політичну підтримку, яку хотів отримати Путін”.
“У той час як обидві сторони мають значну тактичну свободу, вони обмежені стратегічно, – резюмує автор. – Україна має зробити велику атаку; Росія має спробувати позбавити їхньої перемоги”.
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.