З самого початку війни мешканець села Приморське, що у Василівському районі, не хотів залишати свою оселю та продовжував жити під вибухи російських снарядів.
Чоловік навіть пережив прильот у власний будинок, але після цього замислився: цього разу пощастило, а іншого шансу вже може й не бути. Залатав всі дірки, забив вікна та вирішив їхати.
Допомогли зібратися небайдужі односельці. Назбирали багато сумок, бо «все може знадобитися, і гостинців треба привести». В Григорія Юхимовича багато внуків і правнуків, є дочка, яка мешкає у Хмельницькій облсаті, до неї і вирішив тимчасово перебратися.
Поліцейські евакуаційної групи допомогли дістатися до залізничного вокзалу. Дорогою до Запоріжжя весь час спілкувалися про пережите. Дідусь розповів, як виживав і ховався від обстрілів, як із сусідами допомагали один одному ліквідувати наслідки прильотів…
Найбільше поліцейських евакуаційної групи вразила душевна сила цього чоловіка. Дорогою виявилося, що він – творча натура. Пише вірші про любов до людей і Батьківщини, про віру в майбутнє та справедливість, а ще – про ненависть до загарбників і всього того, що вони накоїли на нашій землі.
Приїхали на вокзал, обійнялися та посадили Григорія Юхимовича в потяг. На прощання чоловік щиро бажав правоохоронцям сил, наснаги та віри у якнайшвидшу перемогу, додаючи: «Бажаю, щоб жизнь була, як калини цвіт, а зозуля накувала вам по сотні літ!»
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.