Від щоденних обстрілів потерпає колись затишне, а тепер майже зруйноване місто Оріхів Запорізької області. Тут, за майже десять кілометрів від фронту, продовжують жити та працювати люди, а єдиний громадський транспорт між Запоріжжям та Оріховом – маршрутка, що курсує близько п’яти разів на день, – пише Суспільне.
Про роботу під постійними обстрілами розповів один з водіїв маршруту “Оріхів-Запоріжжя” Валерій Фокін.
“Ви знаєте, за цей час майже всі в маршрутці стали вже знайомі обличчя… І я просто думаю: людям треба їхати, люди чекають…”, — так почалася розмова з Валерієм.
Журналісти зустрілися із ним о шостій ранку біля маршрутки, щоб вирушати із Запоріжжя до Оріхова. Цього разу пасажирів було небагато, каже Валерій, а інколи салон забитий настільки, що людям нема де стояти:
“Так більше ж добиратися нема чим. До Оріхова більше машини не їздять, ні потяги – нічого”, – пояснює чоловік.
До салону заходить пасажир Володимир Бєлий, він привітно посміхається водієві та каже: “Доброго ранку! Ми весь час з тобою”.
Володимир розповів: щомісяця їздить у рідний Оріхів, де прожив близько 60 років: “Поки пес мій був живий, їздив годувати, а зараз так: приїхати, подивитися, хоч що там є, але зовсім покинути розбиту хату — не можу. Тільки от знов влучили, то їду ремонтувати. Треба OSB вставляти та знову черепицю поправляти. Ну ту, що залишилася. Дай Бог, щоб сьогодні вийшло. Може завтра доведеться їхати”.
“На початку війни було одне влучання, потім я приїхав додому — друге було, у дворі, а нещодавнім дах знесло…” , — розповів Володимир.
“Ви знаєте, ну треба ж щось робити. Це ж наше… Хоча в ютубах бачив, чи де читав, що “Оріхів — мертве місто”. Та вірити в це не хочеться…”.
До розмови долучається інший пасажир маршрутки –Микола Тютюник. Він каже, що виїхав з Оріхова півтора року тому, проте постійно їздить туди працювати за графіком два на два:
“Ми там працюємо. Даємо воду людям у мікрорайоні Черемушки. Генератор, свердловина. Люди, які живуть поруч, беруть у нас воду, щоб хоч якось можна було жити”.
Цікавимося у Миколи: чи не страшно йому працювати в Оріхові?
“Ну страшно, ну бахкає. Ну і що? Як доля, то значить доля”.
Тим часом Валерій зосереджено стежить за дорогою. Розповідає: пильнує не стільки за ймовірними вибухами, скільки в цілому за дорожньою ситуацією. В салоні тихо, музику чоловік не вмикає. А от пасажири продовжують тихенько, аби не відволікати водія, спілкуватися. Розмови точаться навколо однієї й тієї самої теми — війни та про плани після перемоги.
Водій розповідає, що все життя провів за кермом:
“Оце з серпня 2024 року пішов 51 рік. До цієї машини я дальнобійником працював… А тут їдеш як додому. Така доля… весь світ об’їздив, а вертаєшся в Оріхів…Тому й обстрілів не боюся, бо додому їду! За весь цей час близько мене прилітало один раз. Але я, на щастя, запізнився. Воно раніше впало, ніж я під’їхав”.
“В Оріхові всі дома побиті. А я ж там все життя прожив, знаю, хто жив у цій квартирі, хто в тій. Хоча… по моїй вулиці вже жодного цілого дома – все розбите”, — розповідає чоловік.
До весни 2022 року Валерій жив у Оріхові, поки його будинок внаслідок численних російських обстрілів став непридатний для життя. Тоді перебрався в Запоріжжя. Проте має змогу чи не щодня спостерігати за змінами в рідному місті.
“Все розбито, але все одно, коли їду, то їду додому. Скільки років по цій дорозі проїздив. Я навіть не думаю, де воно там стрілятиме, не стрілятиме”, – додає Валерій Фокін, водій.
В Оріхові на маршрутку вже чекають нові пасажири. Між рейсами 15 хвилин. Питаємо, чи є якісь прикмети, чи обряди, щоб їздити, адже поруч постійна небезпека:
“Ви знаєте, є прикмета, в яку я вірю. Мені батько її передав, він теж все життя водієм проробив. Але він сказав про себе кажи, а нікому не говори”, — з ледь помітною посмішкою відповідає Валерій.
Маршрутка швидко наповнилася людьми, тож Валерій вирушив до Запоріжжя, щоб за кілька годин повернутися сюди знову.
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.