Кореспондент Бі-бі-сі Абдужаліл Абдурасулов поговорив із двома солдатами 72-ї бригади ЗСУ, які вийшли з Вугледару та зайняли нові позиції у тому ж районі. Вони стверджують, що їхні підрозділи вийшли з Вугледару наперед, до останнього штурму.
Один із двох співрозмовників, кулеметник, який побажав залишитися не названим на ім’я, розповів, що останні кілька днів українським бійцям довелося самостійно вибиратися з Вугледару пішки.
За словами другого співрозмовника, Романа, при спробах вийти з руїн міста багато хто був убитий або поранений російськими дронами і артилерією, багато хто зник безвісти.
Останніми днями вересня росіяни змогли із заходу підійти майже впритул до єдиної дороги, що пов’язувала Вугледар з тилом, із селом Богоявленка, і гарнізон опинився в півокруженні: росіяни дронами та артилерією розстрілювали все, що рухалося цією дорогою.
«Підвозити намагалися, направляли евакуаційні екіпажі для вивезення 200-х та 300-х [убитих та поранених], але безуспішно. Втратили кілька машин, на цьому вирішили зупинитися», – розповів Роман.
Коли росіяни увійшли до міста, українські частини почали відходити, не чекаючи наказу.
- Читайте також: Вугледар захоплено росіянами. Що це означає для фронту?
“Коли відхід не організований, починається хаос, це природне правило війни”, – міркує кулеметник. За його словами, деякі групи були дезорієнтовані, оскільки втратили радіозв’язок, їм доводилося швидко самостійно приймати рішення, і це часто було рішення про відступ.
Роман пояснив, що їх укріплені позиції було зруйновано російськими бомбами, снарядами та ракетами, і в цій ситуації відхід з позицій був неминучим.
«Як воювати, коли ти залишився на позиції один, а по тобі летить із усього? Або гинути, або відходити», – пояснив Роман.
Але й вибиратися із майже оточеного міста було вкрай небезпечно. Вдень такі спроби були рівноцінні місії смертника.
В основному українські солдати намагалися йти ночами, до того ж мінними полями позначеними слідами, щоб не йти прострілюваною дорогою на Богоявленку.
«До недавнього часу евакуаційні машини могли заїжджати під покровом темряви з вимкненими фарами. Але щойно російські війська дійшли до центру міста, врятуватися стало можливо лише пішки», — сказав Роман.
«Не знаю, що це: страх перед вищим командуванням чи наказ вищого командування тягнути до останнього на крові простих пацанів. Для всіх нас це незрозуміло», — зізнався кулеметник.
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.