Із родиною Наталії ми познайомилися у Запоріжжі, завдяки міжнародній благодійній організації СОС Дитячі Містечка та Громадській організації “Українське жіноцтво”. Багатодітній родині ці організації прийшли на допомогу одними з перших.
Наталю, а як ви жили до окупації?
Працювала кухарем у Василівській школі, діти ходили до школи та садочку. У нас свій дім в приватному секторі – невеликий, але місця вистачало всім. Спочатку тримали господарство, але коли я пішла працювати, то часу на нього забракло. Ще й мама лежача була. Вона жила окремо, ми відвідували її по черзі – то я, то донька, то син.
Розкажіть про дітей. Скільки їм років? Як звуть?
Старшій, Даші 20 років – навчається в ЗНТУ на соцпрацівника. Данилу – 16, він в ПТУ. Далі – Артем, йому 13, у 8 клас перейшов. Маші – 10 років,у 5 класі. Ігорю – 8 років, третьокласник. І найменшій, Ариші – 4 рочки.
Як життя вашої родини змінилося з початком війни?
– Повністю. Ховатися було ніде. У нас в домі є погріб, але ми туди не ризикнули перебратися – дуже ненадійно, боялися опинитися під руїнами. Удень ще більш-менш, не так страшно. А вночі… Літали ракети о 12, 2, 3 ночі. Здалеку чути, що гуде – діти біжать до мене в кімнату. Ховалися в кімнаті на моєму ліжку, а останнім часом і спали всі разом. Хто на ліжку, хто поруч.
Ось так всі на одному ліжку поміщалися?
– Ну, ліжко велике, двоспальне. Хтось біля мене, старші на матраці на підлозі. В тісноті, та разом. Головне – що тепло було. Тому що в перший день обстрілів вимкнули газ.
А готували ви як на таку велику сім’ю?
В нас була мультиварка. Ще син зробив мангал на дворі – там і готували. В основному каші, супи, макарони. Діти дякували і за те, що мали.
Купити що-небудь вже була проблема?
Грошей не було, дитячих виплат також – їх перестали нараховувати. Тому рятувалися тим, що було у погребі. Добре, що старша донька, Саша, ще встигла виїхати на самому початку війни. Вона навчається у Запоріжжі. Завдяки її підробіткам, ми всі трималися на плаву. Ще сусіди допомагали їжею. Борошна дали, цукру трохи – і на цьому дякуємо. Хоч якогось критичного дефіциту не спостерігалося, але ціни були в 2-3 рази вищі звичайного.
А коли ви вирішили виїжджати, що стало останньою краплею?
Коли над нашими городами летіла ракета, в сусідньому домі ходором ходила газова труба, і ми страшенно перелякалися, щоб, не дай Боже, вона не вибухнула. Хоч газу в нас не було, але в трубах він залишався. Якщо б це сталося, ми би злетіли у повітря. А раніше, далі по вулиці, – поцілило в газову трубу, згорів будинок. До того ж, нещодавно померла моя лежача мама – вивезти її було проблемно, тому трималися, скільки вона жила. І тоді я вирішила: досить ризикувати, дітей треба вивозити.
Як виїжджали?
4 травня, через останній офіційний коридор, з наглядом ООН і дуже проблемно. Автобуси подали із запізненням на 4 години. При цьому приїхали не наші, а «їхні», російські. Перед посадкою нас всіх прискіпливо обшукували, ледь не роздягали. Страшно було, багато дітей. Так доправили до села Кам’янське, а там нас знімали на камери – на підтвердження того, що евакуація відбулася. Змогли прийти до тями і трохи відпочити лише коли нас пересадили в українські автобуси. Це було таке полегшення, не передати словами. О третій ночі вже були в Запоріжжі.
Як у вас далі склалося із поселенням? Адже на таку велику сім’ю непросто знайти окреме житло.
Так, це була величезна проблема. Тим паче, що ми були з подругою. В неї семеро дітей, у мене – п’ятеро. Ніхто не хотів нас брати, взагалі ніхто. Коли говорили, що у нас на двох 12 дітей – люди сахалися. Пропонували поселити платно, але ми собі не могли це дозволити – грошей не було зовсім. Нарешті нас поселили у дитячому садочку, де ми трохи відіспалися з дороги. А вже потім волонтери допомогли знайти окрему квартиру. Ще дуже вдячні за допомогу по програмі #SOSДіти , від міжнародної благодійної організації СОС Дитячі Містечка та громадської організації “Українське жіноцтво”. Допомогли талонами на гарячі обіди та юридичними консультаціями.
Які у вас плани зараз?
Ніяких планів не будую – просто хочеться спокою, особливо з урахуванням подій останнього місяця. Не знаю, чи повернусь додому. Місце, де я працювала – розбомбили, школи немає, садочок напівзруйнований. Зараз я зосереджена на навчанні дітей: четверо займаються дистанційно. Треба приділити час урокам, позайматися з кожним. І на роботу вийти не можу: часу бракує, та й варіантів не густо. А ще дуже страшно кидати дітей самих, бо нема кому за ними наглянути. Тому залишається одне: вірити у нашу скорішу перемогу. І повернення до нормального життя.
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.