Протягом трьох років Наталія Паніна разом із чоловіком жила в умовах постійних обстрілів у Степногорську Василівського району Запорізької області. Коли обстріли стали ще сильнішими, то звернулись за допомогою до волонтерів БФ «АРТАК РАЗОМ ДО МРІЇ» і наважились виїхати, – пише «Відбудова. Запоріжжя».
Життя під обстрілами
З початку війни Степногірськ перебував під постійним вогнем. Жителі щодня стикалися з небезпекою, обстріли не припинялися, а руйнування будинків і відсутність базових умов стали нормою.
“Ми жили на шостому поверсі. Води не було від самого початку війни, тому доводилося носити її від сусідів, які мали свердловини. А постійна відсутність зв’язку, світла та води стали нашою реальністю”, – каже пані Наталя.
Жінка згадує, як сподівалися, що ситуація покращиться. І тому не наважувалися покинути свій дім.
“Думали, що стане легше, але легше не ставало. Ми не хотіли виїжджати, трималися до останнього. Проте, коли почали регулярно прилітати авіабомби, сил уже не залишилося”, – додає вона.
Втрати та випробування
Обстріли завдали місту та його мешканцям значних втрат. Наталія розповідає про знайомих і сусідів, які загинули через ворожі атаки.
“Моя сусідка Лариса, якій було 56 років, загинула під час видачі гуманітарної допомоги. Вона вийшла на вулицю і потрапила під обстріл. Її розірвало. Знайшли тільки одну ногу”, – розповідає мешканка Степногірська.
На додачу до постійного страху за життя, Наталії довелося боротися з серйозними проблемами зі здоров’ям. До війни вона перенесла кілька операцій, але через бойові дії необхідну реабілітацію довелося припинити.
“Під час війни я півтора року не могла підвестися з ліжка після операції. Лише згодом почала вчитися ходити заново – крок за кроком”, – зазначає Наталя.
Евакуація: порятунок та нові виклики
Наталія та її чоловік вирішили евакуюватися після того, як ситуація у Степногірську стала критичною. Допомогли їм волонтери благодійного фонду «АРТАК РАЗОМ ДО МРІЇ».
“Рішення евакуюватися далося нелегко. Ми до останнього не хотіли їхати. Дім є дім, який би він не був. Але постійні авіабомбардування стали останньою краплею. Ми вже не могли цього витримати”, – розповідає жителька Степногірська.
Зараз подружжя живе у шелтері, який організував фонд. Вони вдячні волонтерам за допомогу і підтримку, яка дозволила їм знайти тимчасовий прихисток. Наталія з чоловіком мріють лише про спокій і сподіваються знайти житло, де зможуть жити разом.
“Я згодна платити, але не дуже велику суму, бо чоловік без роботи. Йому 60 років, і де її зараз шукати?”, – запитує жінка.
Попри всі труднощі, Наталія та її чоловік не втрачають надії. Вони зберігають теплі спогади про своє рідне місто та вірять, що колись зможуть туди повернутися.
“Дім є дім. Яким би він не був. У нас тріщини в стінах, пошкоджені стелі, але це рідне місце. Сподіваюся, що війна закінчиться, і ми зможемо повернутися”, – підсумувала Наталя Паніна.
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.