У прифронтовому Степногірську залишаються близько 900 місцевих мешканців. Без газу та опалення з настанням міцних морозів виживати у селищі стало надзвичайно важко. А через підвищення інтенсивності обстрілів ситуація склалася вкрай нестерпна.
Це й змусило 75-річну Тетяну Петрівну наважилась на евакуацію. Жінка вже кілька разів виїжджала до Запоріжжя, але через те, що дуже сумувала за домівкою, поверталася.
«Багатоповерхівка наша – в найбільш небезпечному районі Степногірська, і на весь під’їзд я залишилася сама», – із сумом розповідає жінка, замикаючи в цей час вхідні двері своєї квартири. Вона додає, що росіяни дуже часто обстрілюють селище. Відлунням її слів стають звуки вибухів…
«Неподалік від нашого будинку впала авіабомба, залишилася величезна вирва. Тоді я подумала, що коли вона, не дай Боже, потрапить у наш будинок – зруйнує всі поверхи… Саме тоді й вирішила виїжджати до Запоріжжя з поліцейськими. Нехай мій дім «воює»… Я дуже його прошу, щоб він тріщин не давав», – вже дорогою до обласного центру розповідає Тетяна Петрівна.
У Степногірську жінка прожила понад 30 років. Про перші дні повномасштабного вторгнення розповідає з жахом, бо тоді багато хто не міг одразу прийняти дійсність та повірити в те, що відбувається: «Ми не вірили, що росія могла так напасти на Україну».
Зараз у її квартирі повністю відсутні опалення та вода, часто зникає світло.
«А по сусідньому будинку, – каже, – нещодавно вдарили росіяни. Вони вже багато квартир порозбивали, людей повбивали… На дорозі ми довго не стоїмо, постійно прислухаємося до звуків. Уявляєте, приїхав хлопець, стояв коло під’їзду… Раз – і вбили».
Після прибуття до безпечного місця Тетяна Петрівна не може стримати сліз. Вона дуже сумує за своїм житлом і селищем, в якому фактично залишилося все її життя. Щиро подякувавши поліцейській евакуаційній групі за допомогу, впевнено заявляє, що вірить у перемогу України, а після – планує обов’язково повернутися додому.
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.