історія виїзду

Із родиною Наталії ми познайомилися у Запоріжжі, завдяки міжнародній благодійній організації СОС Дитячі Містечка та Громадській організації “Українське жіноцтво”. Багатодітній родині ці організації прийшли на допомогу одними з перших. Наталю, а як ви жили до окупації? Працювала кухарем у Василівській школі, діти ходили до школи та садочку. У нас свій дім в приватному секторі – невеликий, але місця вистачало всім. Спочатку тримали господарство, але коли я пішла працювати, то часу на нього забракло. Ще й мама лежача була. Вона жила окремо, ми відвідували її по черзі – то я, то донька, то син. Розкажіть про дітей. Скільки їм років? Як звуть? Старшій, Даші 20 років – навчається в ЗНТУ на соцпрацівника. Данилу – 16, він в ПТУ. Далі – Артем, йому 13, у 8 клас перейшов. Маші – 10 років,у 5 класі. Ігорю – 8 років, третьокласник. І найменшій, Ариші – 4 рочки. Як життя вашої родини змінилося з початком війни? - Повністю. Ховатися було ніде. У нас в домі є погріб, але ми туди не ризикнули перебратися – дуже ненадійно, боялися опинитися під руїнами. Удень ще більш-менш, не так страшно. А вночі… Літали ракети о 12, 2, 3 ночі. Здалеку чути, що гуде – діти біжать до мене в кімнату. Ховалися в кімнаті на моєму ліжку, а останнім часом і спали всі разом. Хто на ліжку, хто поруч. Ось так всі на одному ліжку поміщалися? - Ну, ліжко велике, двоспальне. Хтось біля мене, старші на матраці на підлозі. В тісноті, та разом. Головне – що тепло було. Тому що в перший день обстрілів вимкнули газ. А готували ви як на таку велику сім’ю? В нас була мультиварка. Ще син зробив мангал на дворі – там і готували. В основному каші, супи, макарони. Діти дякували і за те, що мали. Купити що-небудь вже була проблема? Грошей не було, дитячих виплат також – їх перестали нараховувати. Тому рятувалися тим, що було у погребі. Добре, що старша донька, Саша, ще встигла виїхати на самому початку війни. Вона навчається у Запоріжжі. Завдяки її підробіткам, ми всі трималися на плаву. Ще сусіди допомагали їжею. Борошна дали, цукру трохи – і на цьому дякуємо. Хоч якогось критичного дефіциту не спостерігалося, але ціни були в 2-3 рази вищі звичайного. А коли ви вирішили виїжджати, що стало останньою краплею? Коли над нашими городами летіла ракета, в сусідньому домі ходором ходила газова труба, і ми страшенно перелякалися, щоб, не дай Боже, вона не вибухнула. Хоч газу в нас не було, але в трубах він залишався. Якщо б це сталося, ми би злетіли у повітря. А раніше, далі по вулиці, – поцілило в газову трубу, згорів будинок. До того ж, нещодавно померла моя лежача мама – вивезти її було проблемно, тому трималися, скільки вона жила. І тоді я вирішила: досить ризикувати, дітей треба вивозити. Як виїжджали? 4 травня, через останній офіційний коридор, з наглядом ООН і дуже проблемно. Автобуси подали із запізненням на 4 години. При цьому приїхали не наші, а «їхні», російські. Перед посадкою нас всіх прискіпливо обшукували, ледь не роздягали. Страшно було, багато дітей. Так доправили до села Кам'янське, а там нас знімали на камери – на підтвердження того, що евакуація відбулася. Змогли прийти до тями і трохи відпочити лише коли нас пересадили в українські автобуси. Це було таке полегшення, не передати словами. О третій ночі вже були в Запоріжжі. Як у вас далі склалося із поселенням? Адже на таку велику сім’ю непросто знайти окреме житло. Так, це була величезна проблема. Тим паче, що ми були з подругою. В неї семеро дітей, у мене – п’ятеро. Ніхто не хотів нас брати, взагалі ніхто. Коли говорили, що у нас на двох 12 дітей – люди сахалися. Пропонували поселити платно, але ми собі не могли це дозволити – грошей не було зовсім. Нарешті нас поселили у дитячому садочку, де ми трохи відіспалися з дороги. А вже потім волонтери допомогли знайти окрему квартиру. Ще дуже вдячні за допомогу по програмі #SOSДіти , від міжнародної благодійної організації СОС Дитячі Містечка та громадської організації “Українське жіноцтво”. Допомогли талонами на гарячі обіди та юридичними консультаціями. Які у вас плани зараз? Ніяких планів не будую – просто хочеться спокою, особливо з урахуванням подій останнього місяця. Не знаю, чи повернусь додому. Місце, де я працювала – розбомбили, школи немає, садочок напівзруйнований. Зараз я зосереджена на навчанні дітей: четверо займаються дистанційно. Треба приділити час урокам, позайматися з кожним. І на роботу вийти не можу: часу бракує, та й варіантів не густо. А ще дуже страшно кидати дітей самих, бо нема кому за ними наглянути. Тому залишається одне: вірити у нашу скорішу перемогу. І повернення до нормального життя.

Мама і 6 дітей: історія виїзду із окупованої Василівки

Моделі OnlyFans заборгували державі понад 380 мільйонів гривень податків — ДПС

США послабили санкції проти “Белавіа”: чи стане Білорусь тіньовим авіахабом для Росії

Сила, яка не дозволяє війні загасити освіту: у Запоріжжі відзначили кращих учителів

🇺🇸 Джей Ді Венс може стати наступним президентом США — Марко Рубіо

“У мене весь одяг був у крові. Страх, паніка, все навколо розбите”: Мешканці Запоріжжя розповіли про пекельну ніч

У 2026 році борг Запоріжжя зросте до 2,1 млрд грн: чому місто збільшує зобов’язання

Вчителі Запорізької області отримуватимуть щомісячну доплату 4 тисячі гривень

Моделі OnlyFans заборгували державі понад 380 мільйонів гривень податків — ДПС

США послабили санкції проти “Белавіа”: чи стане Білорусь тіньовим авіахабом для Росії

Сила, яка не дозволяє війні загасити освіту: у Запоріжжі відзначили кращих учителів

🇺🇸 Джей Ді Венс може стати наступним президентом США — Марко Рубіо

“У мене весь одяг був у крові. Страх, паніка, все навколо розбите”: Мешканці Запоріжжя розповіли про пекельну ніч

У 2026 році борг Запоріжжя зросте до 2,1 млрд грн: чому місто збільшує зобов’язання

Вчителі Запорізької області отримуватимуть щомісячну доплату 4 тисячі гривень

На Запоріжжі повернули світло після масованої атаки РФ — 73 тисячі абонентів знову з електрикою

США заявили про участь 5 тисяч кубинців у війні на боці Росії — ЗМІ

«Шахтар» зазнав найрозгромнішої поразки в УПЛ за 9,5 років

Спасибо!

Теперь редакторы в курсе.