Уздовж південного краю північних пустель Китаю виріс зелений пояс довжиною понад 3 тисячі кілометрів. Те, що ще десятиліття тому здавалося фантазією, сьогодні вже впливає на клімат регіону та змінює екологічний баланс однієї з найсуворіших територій планети, — пише IFLScience.
Пустеля Такла-Макан — найбільша в Китаї й одна з найпосушливіших у світі — недарма отримала моторошну назву «Море смерті». Безкраї бархани, майже повна відсутність опадів, пилові бурі, що накривають міста й поля, — десятиліттями ця територія наступала на сільськогосподарські землі, поглинаючи їх піском.
Але тепер картина поступово змінюється.
Проєкт століття: від пісків — до зеленого щита
Ще у 1978 році Китай розпочав безпрецедентну екологічну кампанію — програму Three-North Shelter Forest Program, більш відому як «Три північні захисні лісосмуги». Її мета — зупинити наступ пустель, зокрема й Гобі, та стабілізувати клімат північних регіонів країни.
Уздовж південного краю Такла-Макану почали висаджувати мільярди дерев і чагарників. Рік за роком, кілометр за кілометром формувався гігантський зелений пояс. До 2024 року влада оголосила: створено замкнений екологічний бар’єр довжиною 3046 кілометрів, який фактично «оперізує» пустелю.
Це не тропічний ліс із густою кроною. Це стійкі до спеки та посухи чагарники, здатні виживати там, де температура коливається від екстремальної спеки вдень до різкого холоду вночі. Але навіть така, на перший погляд скромна рослинність, виявилася потужним союзником у боротьбі з кліматичною кризою.
Пустеля, що почала «дихати»
Дослідники з University of California, Riverside проаналізували супутникові дані за понад десятиліття. Вони вимірювали концентрацію вуглекислого газу та сонячну флуоресценцію — показник активності фотосинтезу.
Результати здивували навіть скептиків.
З 2004 по 2017 рік Такла-Макан щороку поглинала приблизно 8,3 мільйона тонн CO₂, водночас вивільняючи близько 6,7 мільйона тонн. Чистий баланс — позитивний: пустеля стала функціональним поглиначем вуглецю.
Інакше кажучи, територія, яка раніше асоціювалася з безжиттєвістю, почала «працювати» на зменшення парникового ефекту.
Співавтор дослідження Кінг-Фай Лі пояснив: це не густі ліси Амазонії, а радше сухі чагарникові екосистеми, подібні до середземноморського типу рослинності. Проте навіть вони демонструють стабільне й вимірюване поглинання CO₂ — і це можна підтвердити з космосу.
Не лише рослини: як пісок утримує вуглець
Цікаво, що свою роль відіграє й сама пустеля. Різкі температурні коливання змушують пісок розширюватися й стискатися. У мікропорах частинок ґрунту може тимчасово затримуватися невелика кількість вуглекислого газу.
Хоча цей механізм не настільки значущий, як фотосинтез, він додає свій внесок у загальний баланс. Разом це створює ефект, який ще кілька десятиліть тому здавався неможливим.
Надія — але не панацея
Вчені наголошують: навіть такі масштабні проєкти не здатні самотужки зупинити глобальне потепління. Масове лісовідновлення — це лише частина рішення. Без скорочення використання викопного палива й системного зменшення викидів стабілізувати клімат не вдасться.
Проте приклад Такла-Макану демонструє принципово важливу річ: навіть екстремально посушливі регіони можуть стати частиною кліматичного рішення, якщо діяти системно й довгостроково.
Там, де ще вчора вирували піщані бурі, сьогодні формується нова екологічна реальність. І це не просто зелений пояс на мапі — це сигнал про те, що навіть «Море смерті» здатне перетворитися на простір життя та надії.
