За останніми оцінками американських чиновників, втрати української сторони на війні суттєво зросли. Кореспондент Бі-бі-сі Квентін Соммервіль побував на передовій на сході України, де похмуре завдання підрахунку загиблих стало повсякденною реальністю.
У невеликій цегляній будівлі моргу неподалік лінії фронту на Донеччині лежать тіла невідомих солдатів. За словами 26-річної Марго, вона часто розмовляє з ними.
«Це може здатися дивним, але я хочу вибачитися за їхню смерть, якось подякувати їм. Вони ніби чують, але не можуть відповісти», – каже Марґо.
За своїм захаращеним столом біля важких дверей морга вона сидить із ручкою в руках. Її завдання – записувати дані загиблих.
Втрати України у війні є державною таємницею, тому влада не називає кількість загиблих. Але Марго знає, що величезні втрати.
Цифри втрат справді засекречені, але американські чиновники, на яких посилається газета New York Times, нещодавно говорили про 70 тис. загиблих та до 120 тис. поранених.
Ми швидко, просто і зрозуміло пояснюємо, що сталося, чому це важливо, і що буде далі.
Це приголомшливі цифри для Збройних сил України, загальна чисельність яких оцінюється у півмільйона людей. Крім того, наразі ООН зафіксувала 9177 загиблих серед цивільного населення.
На внутрішній стороні руки Марго зроблено невелике татуювання із зображенням матері та немовляти та вписано дату народження її сина. Доглянуті нігті жінки пофарбовані кольорами українського прапора. На Марго – чорна футболка із написом «Я УКРАЇНКА».
«Найважче – це бачити мертвого молодого хлопця, якому ще немає 20-22 років, і розуміти, що він помер не своєю смертю, – каже вона. – Їх убили, убили за те, що вони боронили свою землю. Це найболючіше. До цього неможливо звикнути».
За словами Марго, найважчим у її житті був день, коли в морг привезли її власного громадянського чоловіка. 23-річний Андрій загинув у бою 29 грудня 2022 року.
«Він загинув, захищаючи батьківщину, – каже вона. – Було важко. Але потім я в черговий раз переконала себе, що має бути тут, повинна допомагати полеглим».
Найважчим для Марго був день, коли їй довелося впізнавати свого громадянського чоловіка.
Ця робота, за словами Марго, загартувала її як сталь. І як би боляче не було бачити тіла, які привозять до моргу, Марго стверджує, що ніколи не плаче на людях.
«Я тримаю все це в собі аж до вечора, коли повертаюся додому. І ніхто не бачить моїх сліз».
Ще у квітні з витоків Пентагону стало відомо, що втрати України були набагато меншими і оцінювалися в 17 500 осіб. Різкий стрибок можна частково пояснити контрнаступом, який українська армія веде на півдні.
У перші дні воно йшло для українців особливо тяжко – «гірше, ніж у Бахмуті», як сказав один із командирів. Це місто в Донецькій області було зайняте російськими військами у травні під час однієї з найбільш кровопролитних битв війни.
Зараз Україна змінила тактику, але початок прориву російської оборони в червні обійшовся дорого, особливо для молодих, щойно навчених солдатів. Вони «вмирають десятками щодня», розповідав мені у червні один старший сержант, який воював у районі села Велика Новосілка Донецької області.
У морзі, одному з багатьох, які розташовані вздовж лінії фронту, працюють над тим, щоб встановити імена невідомих солдатів, тіла яких привезли прямо з поля бою.
По черзі виносять мішки, і починається пошук доказів. У першому мішку – тіло молодої людини з розплющеними очима та акуратно складеними на колінах руками. Обличчя порізане, на нозі – рана. Виносять ще одне тіло, на правій руці немає пальців, форма у пилу та крові.
Працівники моргу розкривають кишені, де все ще лежать предмети повсякденного життя – ключі, мобільний телефон, гаманець із сімейними знімками. Після смерті всі ці предмети можуть стати доказами, які допоможуть родичам отримати тіло.
Написане чорним маркером на одному з мішків слово «Невідомий» закреслено, поруч вказано ім’я чоловіка та дані про підрозділ, у якому він служив.
Виносять нові й нові мішки, але я не маю права говорити, скільки їх було.
На армійському пікапі приїжджає група командирів різних звань, які ходять навколо моргу та курять. Вони оглядають тіло солдата, намагаючись з’ясувати, з якого він був взвод, рота чи батальйон. Схоже, він загинув унаслідок артилерійського удару – частина голови відсутня, на тілі глибокі рани.
Це важко, неприємно, але це необхідна частина нашої роботи. Ми маємо гідно проводити хлопців», – каже заступник командира батальйону із позивним «Адвокат».
За його cловами, для впізнання будуть залучені інші бійці його підрозділу.
Реальний масштаб втрат видно на українських цвинтарях.
У променях вечірнього сонця на Краснопільському цвинтарі у Дніпрі важко звисають верхівки соняшників – вони як почесна варта стоять над свіжовиритими могилами, які все ближче підбираються до периметру цвинтаря.
Над однією з могил на самоті плаче 31-річна Оксана. На неї з фото дивиться загиблий чоловік Павло.
Бородатий і м’язистий молодший сержант був чемпіоном з пауерліфтингу та персональним тренером. Він загинув у листопаді під час настання ЗСУ під Ізюмом, коли до їхньої колони потрапила ракета, запущена з російського вертольота.
«Він добровільно пішов боронити нашу країну, – каже Оксана. – Він був воїном у душі – волелюбним, втіленням нашого українського духу».
Потрібен був час, щоб упізнати тіло Павла – його тіло сильно обгоріло. У результаті його впізнали за татуюванням.
Над кожною могилою на легкому вітрі майорить жовто-блакитний український прапор, на цвинтарі їхні сотні. І кожен свідчить про величезну хвилю втрат, яка щодня проходить над полями битв на сході та півдні країни, заповнюючи цвинтарі у містах та селах по всій Україні.
За півтора роки війна торкнулася практично кожної української родини.
Але воля до боротьби, зважаючи на все, не слабшає. Навпаки, втрати лише зміцнили рішучість перемоги.
Оксана заздалегідь домовилася з Павлом, що коли він загине, то сама піде в армію. Два місяці вона служила у підрозділі повітряної розвідки у районі Бахмута.
Через тиждень після нашої зустрічі на цвинтарі Оксана у бронежилеті прямує на передову у пошуках російського протитанкового підрозділу, який б’є по українських військах.
Коли ми дістаємося потрібної позиції, нас накриває оглушливий гуркіт артилерійського вогню.
Після загибелі чоловіка Оксана сама пішла на фронт.
Я питаю Оксану, навіщо вона наражає себе на небезпеку. «Це мій моральний обов’язок», – каже вона, граючи срібним обручкою на пальці правої руки.
«Мені потрібно продовжувати справу, яку він почав, щоб його зусилля були недаремними, – продовжує Оксана. – Волонтерство та пожертвування – це все добре, але я хочу бути частиною цього, частиною нашої майбутньої перемоги».
Підпишіться на нашу імейл-розсилку, і щовечора з понеділка по п’ятницю ви отримуватимете найголовніші новини за день, а також контекст, який допоможе вам розібратися в тому, що відбувається.
Заступниця міністра оборони України Ганна Маляр раніше попереджала про кримінальну відповідальність за розголошення даних про втрати.
«Чому ці дані є таємними? – риторично спитала вона, – Тому що в активній фазі війни противник використовує число вбитих і поранених для розрахунку наших можливих подальших дій… Якщо противник матиме цю інформацію, він почне розуміти деякі наші подальші кроки».
Війна важким тягарем лягла на плечі бійців 68-ї окремої єгерської бригади, які зупиняють наступ росіян на східному фронті неподалік міста Куп’янськ.
Під сіткою камуфляжу ми намагаємося сховатися від спеки і постійної небезпеки з боку російських дронів.
Заступник командира батальйону з позивним «Лермонтом» перебуває у задумливому, похмурому настрої. За свіжозвареною кавою він прогнозує, що шлях до перемоги буде довгим.
Росіяни не зупиняться, каже він, «з ними неможливо домовлятися». Захід цього не розуміє. Молоді солдати, які очікували повернутися додому за рік, зараз розуміють, що війна триватиме довше.
Сам він воює на Донеччині з 2014 року.
«Як вам тоді здавалося, скільки ще триватиме ця війна?» – питаю я. “10 років”, – відповідає він.
Його похмурий настрій можна зрозуміти. 1 серпня в його бригаді загинув головний сержант та ще два сержанти.
“Він був легендою”, – каже “Лермонтов”. Його автомобіль досі припаркований там, де він залишив його. Його особисті речі ніхто не чіпав, вони все ще всередині.
Поки ми говорили, у “Лермонтова” завібрував телефон. Йому написала мати загиблого солдата. Вона хотіла дізнатися, чому хлопців із автоматами посилають на штурм російських укріплень, якщо Україні надали так багато сучасного західного озброєння.
Але на цій ділянці фронту завдовжки майже тисячу кілометрів багатьом бригадам не вистачає ні новітньої бронетехніки, ні далекобійних знарядь. Реальність така, що у багатьох окопах українським солдатам доводиться задовольнятися тим, що є.
“У мене немає для неї відповіді, вона не розуміє, що у нас є далеко не все”, – каже він мені.
На церемонії нагородження в саду будинку, де розмістилися військові, я зустрічаюся з командиром бригади полковником на ім’я Олексій. Він щойно повернувся з похорону сержанта.
«Ми відбили дві сильні [російські атаки]. Знайшли близько 35 тел. Думаю, ми знищили приблизно роту. Це великий успіх», – каже військовий.
Загалом російські втрати у цій війні значно більші за українські. За останніми оцінками США, вони становлять близько 120 тис. людей убитими. Але й чисельність населення та армії Росії – набагато більше. Українські солдати на передовій кажуть, що здатність Росії справлятися зі своїми втратами видається безмежною.
Я питаю полковника Олексія, що він каже сім’ям загиблих бійців.
«Я перепрошую за те, що не зміг вберегти їх, можливо, я був поганим командиром, погано планував. І я дякую їм за те, що вони віддали своє життя в бою».
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.