Прифронтові Гуляйполе та Степногірськ на Запоріжжі ще кілька років тому були звичайними українськими містами з роботою, школами, родинами та планами на майбутнє. Сьогодні це — майже повністю зруйновані населені пункти на лінії фронту. Їхні мешканці змушені жити спогадами про дім, до якого фізично можна дістатися, але повернутися — вже ні, пише Суспільне.
Жителі цих міст розповідають про життя під постійними обстрілами, втрату квартир і будинків, евакуацію під дронами та відчуття порожнечі після вимушеного виїзду.
Степногірськ: «Ми всі були як одна родина»
Для Дмитра Ільяшова Степногірськ був не просто містом — це було місце, де «всі знали одне одного».
Він згадує, що до повномасштабної війни життя тут було спокійним і розміреним.
«Степногірськ був маленький, але дуже живий. Ми працювали, зустрічалися родинами, їздили відпочивати до водосховища. Тут усі були знайомі між собою», — розповідає чоловік.
Навіть після початку повномасштабного вторгнення Дмитро намагався не залишати дім. Каже, що довгий час місто трималося завдяки людям.
«Було страшно, але ще страшніше — поїхати й залишити все. Ми підтримували одне одного, допомагали, ділилися продуктами».
Одним із центрів життя залишався невеликий магазин із символічною назвою «Надія».
«Туди приходили не лише за хлібом. Там питали: хто живий, кому потрібна допомога, кого ще не вивезли».
Переломним моментом став черговий обстріл — після нього квартира Дмитра загорілася.
«Я втратив усе: документи, фотографії, речі. Тоді зрозумів — це кінець. Залишатися вже було просто небезпечно».
Евакуація зі Степногірська: «Люди виїжджали з одним паспортом»
Поліцейські офіцери громади розповідають, що масова евакуація зі Степногірська почалася влітку 2025 року.
«Ми вивозили людей під обстрілами, під дронами. Часто — без речей. Люди брали лише документи й телефон», — згадує один із правоохоронців.
Дорога до міста стала смертельно небезпечною.
«На узбіччях стояли згорілі цивільні авто. Це був прямий доказ того, що мирних там не шкодують».
Гуляйполе: «Місто трималося до останнього»
Гуляйполе до війни налічувало близько 14 тисяч мешканців. Попри постійні обстріли, місто залишалося заселеним майже три з половиною роки.
«Ми до останнього вірили, що вистоїмо», — розповідає переселенка Ірина Вишнівська.
За її словами, навіть у найважчі періоди люди намагалися жити звичайним життям.
«Працювали магазини, люди ходили на ринок, допомагали сусідам. Це тримало».
Ситуація різко погіршилася наприкінці 2025 року.
«Зв’язок зник, обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі. Ми зрозуміли, що місто просто знищують».
Втеча під дронами: «Їхали й не знали, чи доїдемо»
Рішення про евакуацію Ірина називає одним із найважчих у житті.
«Ми виїжджали під дронами. Чоловіка поранило під час обстрілу. Їхали з пробитими колесами, вивісили білий прапор, але не знали, чи це нас врятує».
За словами жінки, багато людей виїжджали практично навмання.
«Ти просто сідаєш у машину й молишся, щоб тебе не побачили зверху».
Волонтери: «Зараз заїхати в Гуляйполе майже неможливо»
Волонтери, які брали участь в евакуації, підтверджують — ситуація в місті критична.
«Туди вже майже не заїжджають машини. Людям доводиться виходити пішки по кілька кілометрів до точок евакуації», — кажуть вони.
Через активність російських диверсійних груп безпечні маршрути постійно змінюються.
«Дім залишився в пам’яті»
Сьогодні і Гуляйполе, і Степногірськ — це суцільні руїни. За словами евакуйованих мешканців, уцілілих вулиць майже не залишилося.
«Фізично місто ще є. Але життя там уже немає», — каже Дмитро.
Попри це, люди зізнаються: повернення залишається мрією.
«Додому хочеться. Але боляче визнавати — повертатися вже нікуди».
Раніше повідомлялося, про те, що Росіяни контролюють 80% Гуляйполя, запеклі бої тривають у Степногірську.
