Збірна США взяла перший значний титул у дорослому хокеї в нинішньому столітті, обігравши у фіналі шведського-датського чемпіонату світу найнещасливішу команду світу. Швейцарці блискуче провели груповий етап і обидві стадії play-off, але другий рік поспіль не стримали у вирішальному матчі. Єдиний гол вони пропустили в овертаймі Тейджа Томпсона.
Збірна США на цьому турнірі досягла успіху, який довго вислизав від неї зовсім чудовим чином. Американський хокей в останні десятиліття зробив грандіозний стрибок, переставши вважатися погіршеною копією канадського, підготував купу топових, видатних гравців і купу молодіжних та юніорських збірних, які виборювали золото на своїх змаганнях. Але ці досягнення у великі успіхи на елітному — дорослому рівні конвертуватися чомусь навідріз відмовлялися. Всі такі успіхи так і залишалися в далекому минулому: останній почесний титул за перемогу в Кубку світу з 1996 року, остання найвища олімпійська нагорода з 1980-го, останній зліт на світовій першості аж із 1960-го.
Щоб порушити тренд, молодій, як завжди, американській команді знадобилося засмутити у головному матчі чергового чемпіонату світу суперника ще більш невдачливого, ніж вони самі.
Збірна Швейцарії, яка ніколи престижними званнями не володіла, яка раніше мала статус непримітного середнячка, вже кілька років грає на чемпіонатах світу, як справжній гранд. Але золото від неї весь час вислизає через осічок у play-off, іноді — на відстані руки від нього. У Стокгольмі другий рік поспіль вислизнуло у фіналі. 2024-го збірну Швейцарії здолали чехи, зараз, після блискуче проведеного швейцарцями групового етапу, після розгромів у play-off австрійців і датчан, — американці.
Стартовий період стокгольмського фіналу вийшов, звичайно, пріснуватим. Зате якось переконливо продемонстрував, що американців не мучать рефлексії через поразку від швейцарців у групі — дуже, мабуть, болючого, тому що збірна США, яка ще не загартувалась у play-off у битвах з фінами і шведами, тоді взагалі не була схожа на команду, хоч якийсь спосіб. та впевненості. Але у новій зустрічі ознак колишньої безпорадності не спостерігалося. Щоправда, не спостерігалося й ознак того, швейцарців ця обставина надто бентежить. Грали у свій розмірений, у міру жорсткий хокей без явної фальші. А всі їхні тривоги до першої перерви звелися до несподіваного наскоку на ворота Дрю О’Коннора, що вперся у голкіпера Леонардо Дженоні, та непоганих двох хвилин американців у більшості.
Перебільшенням було б сказати, що у наступному періоді гра змінилася до невпізнання, розквітла, як травнева природа. Але деякі нові фарби, що розбавляють колишню нудну монохромність, в ній з’явилися. Здебільшого, знову ж таки, в американській палітрі.
Зрештою вони здобули вірний шанс забити. Швейцарці затіяли хитромудрий розіграш у чужій зоні, втратили шайбу, і Френк Нейзар помчав з воротами, не доїхавши до них лише тому, що його збили. Право на буліт у молодика Нейзара чомусь відібрав досвідчений Коннор Гарланд. Але їхав він на Дженоні з лінню, ніби відмучився, перш ніж увечері, після пари пляшок пива, поганяти з друзями шайбу на районній ковзанці, вісім сумних годин в офісі любитель. Голкіпер ніби неохоче поклав щиток на лід: можна в принципі і не присідати, все одно все зрозуміло.
Швейцарців епізод, здавалося, підбадьорив. Але бадьорості вистачило ненадовго. А в кінці періоду американці загрожували їм уже постійно. Особливо прикро було б пропустити від того самого Нейзара: швейцарці грали здебільшого, ось-ось мала прозвучати сирена, а форварда примудрилися залишити вільним на п’ятачку. Але знову гарний був непохитний Дженоні, який тримався скелею і в останнім періодом.
Овертайм був цілком логічним завершенням цього фіналу. Фінал до нього – овертайму у форматі “троє на троє” – і докотився.
Тривав він дві хвилини — до точного кидка в дев’ятку Тейджа Томпсона, який змусив швейцарських уболівальників та швейцарських хокеїстів займатися звичною справою — сумно перетравлювати зрив на порозі слави. У американців заняття були набагато веселішими.
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.