Коли в країні триває війна, кожну звістку про загибель своїх співвітчизників, які надходять щодня, сприймаєш як особисту втрату.
Плине час, але на жаль, війна нікуди не поділася. Вона поруч… Дихає нам в спину, заглядає в очі і продовжує забирати життя. Особливо гірко, коли її жертвами стають зовсім молоді люди, яким ще б жити да жити.
Трагедія, що сталася вночі 2 березня, коли російські окупаційні війська завдали ракетного удару по житловому будинку у місті Запоріжжі (вул. Незалежної України, 67), торкнулася серця кожного мешканця обласного центру. За даним офіційних джерел, опублікованими після завершення пошукових робіт, внаслідок ракетної атаки обірвалося життя 13 людей. Серед загиблих – молода сім’я Іллі Фурника та Каміли Гайдабури, а також їх 8-місячна донька Емілія.
Незадовго до жахливої події вони повернулися додому з Західної України, де знаходилися близько п’яти місяців. 23-річні хлопець і дівчина були працівниками АТ «МОТОР СІЧ»: Ілля трудився майстром у цеху 6, Каміла – контролером складально-монтажних та ремонтних робіт у цеху 65. Колеги цінували їх не тільки за сумлінну працю, а й за людські якості. Тому трагедія, що трапилась, стала для кожного з них справжнім шоком. Ніхто з великої робітничої сім’ї запорізьких авіамоторобудівників не залишився осторонь: фінансову допомогу рідним загиблих збирали, що називаєтья, всім світом. До справи долучилися колективи та керівники цехів, профспілка АТ «МОТОР СІЧ», небайдужі люди.
В рідному цеху 6 про Іллю Фурника згадують з великою теплотою і сумом.
–У нашому цеху Ілля трудився майстром, а прийшов до нас у 2018 році. Він був дуже відповідальною людиною, глибоко розумівся на виробничих процесах, під час відпустки завжди мене підміняв. Того дня, коли Ілля і Каміла загинули, ніщо не віщувало біди. Увчері о 17.30 ми попращалися, о 6.30 ранку вже було відомо, що до їхнього будинку прилетіла ракета. Ми все одно поїхалми до них, тому що вже знайшли їм житло, куди вони з донечкою могли б пререселитися. Але, звичайно, ніхто й припустити не міг, що все скінчиться так трагічно, – розповів старший майстер, начальник 1-ї дільниці цеху 6 Олег Коваль.
– Ілля вирізнявся активною життєвою позицією, завжди брав участь в усіх заходах. До речі, ми навіть проголосували за те, щоб включити його до складу цехового комітету. Він був справжньою людиною з великої літери. Дуже шкода, що так сталося, – додала голова цехового комітету Ольга Сірко.
– Не зважаючи на молодий вік, Ілля користувався великою повагою у колег. До його думки завжди прислухалися люди набагато старші за нього. І це зрозуміло: мало якій молодій людині вдається відразу зарекомендувати себе справжнім професіоналом своєї справи. А ще він завжди приходив на допомогу. Якщо хтось просив його, ніколи не відмовляв! – зазначила молодіжний лідер цеху 6 Ольга Довгополова.
Загиблу Камілу Гайдабуру колеги характеризують як відповідальну та посидючу співробітницю. У цеху 65, куда дівчина прийщла у 2019 році, вона працювала на ділянці контролю підшипників.
–За доволі короткий термін Каміла змогла значно підвищити свій професійний рівень Крім цього, Каміла мала багато захоплень. Також дуже любила свою родину та тварин, – поділився голова цехового комітету Євген Самко.
Молодіжний лідер цеху 65 Дмитро Івченко був знайомий з Камілою Гайдабурою вісім років: разом вони навчалися у Запорізькому авіаційному фаховому коледжі ім. О.Г. Івченка.
– Саме під час навчання у коледжі Каміла і Ілля позхнайомилися, так народилися іхні почуття. Мабуть, як і більшість дівчат вона любила прогулянки парком, квіти, фотографуватися, займалася аеробікою. Також дуже любила дітей. Коли народилася Емілія, вона казала, що хоче ще й хлопчика, сина. Крім того, не боялася ніякої роботи, брала участь у конкурсі професійної майстерності серед контролерів. Зазвичай молодь не дуже прагне бути учасником таких змагань, але вона погодилася, тому що хотіла спробувати свої сили у чомусь новому. Дуже прикро, що Каміла, Ілля і їхня донечка більше не з нами. Це наш загальний біль… Біль війни…», – підсумував наостанок Дмитро Івченко.
Олег ВАЛИК
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.