Хиткий мир, що встановився між Єреваном і Баку восени 2020 року, може впасти в лічені години. На початку вересня ситуація на загальних кордонах помітно загострилася: сторони повідомляють про взаємні обстріли, загибель солдатів, а влада невизнаної Нагірно-Карабахської республіки — про голодування населення. Марними можуть виявитися і посередницькі зусилля Росії, хоча сторони вже впритул підійшли до укладання мирного договору. Вірменія фактично прямо називає Москву ненадійним союзником, активізує контакти з НАТО та висловлюється за посилення ролі Франції та США у переговорному процесі. Наскільки неминучою є нова війна в Закавказзі, якими наслідками вона може обернутися для Росії і хто здатний її запобігти — читайте у нашому матеріалі.
Відстрочити неминуче
За останні три роки напруження між Вірменією та Азербайджаном, яке стало наслідком неврегульованих суперечок після закінчення воєнних дій у 2020 році, періодично то наростало, то спадало. Однак до осені 2023-го, яку обидві країни зустріли у стані глибокого дипломатичного глухого кута, ця напруга, схоже, досягла небезпечно високого рівня.
6 вересня мережу заполонили відеозаписи з величезними колонами азербайджанської військової техніки, що рухаються у напрямку кордону з Вірменією. Ці маневри зовсім не схожі на планові військові навчання чи збори резервістів.
У складі рухомих груп були помічені не лише вантажівки та бронемашини, а й танки, артилерія і навіть батареї 300-міліметрових реактивних систем залпового вогню «Смерч». Попередньо на техніку нанесли тактичне маркування із символом Ɐ (перевернуте А).
«Азербайджан вже кілька днів накопичує війська вздовж лінії зіткнення у Нагірному Карабаху та вірмено-азербайджанського кордону. Антивірменські висловлювання, що розпалюють ненависть, стали більш інтенсивними в азербайджанській пресі та на пропагандистських платформах», — констатував прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян.
З іншого боку кордону стали заперечувати очевидного. Баку вкотре виявився незадоволеним пасивною позицією Єревана щодо підписання мирного договору, за підсумками якого територія невизнаної Нагірно-Карабахської республіки має перейти під контроль законного власника.
“Мирний порядок денний має продовжуватися, ми налаштовані рішуче на завершення цього процесу. Завершитися має також вироблення остаточного тексту угоди, яка має ґрунтуватися виключно на нормах міжнародного права”, – заявив глава МЗС Азербайджану Джейхун Байрамов в інтерв’ю угорському виданню Magyar Demokrata.
Натяки на «примус до миру» звучали з боку азербайджанської влади і раніше. І в більшості випадків рішення, що слідували за ними, дозволяли країні домагатися свого, незважаючи на заперечення міжнародного співтовариства.
Історія конфлікту навколо Нагірного Карабаху
З початку зими 2022-2023 років Нагірний Карабах залишається відрізаним від великої вірменської землі. Блокада Лачинського коридору — єдиної траси, яка зв’язує столицю регіону Степанакерт (азербайджанською Ханкенді) з вірменськими землями, — почалася після серії «попереджень» з боку Баку про неприпустимість затягування мирних переговорів.
Спочатку у регіоні зник газ, який був практично єдиним джерелом тепла для тисяч мирних мешканців. Потім Вірменія звинуватила Азербайджан у блокуванні доступу численним фурам із гуманітарною допомогою.
У містах регіону виникли перебої зі світлом, водою та товарами першої необхідності. Зупинилися сотні підприємств, десятки тисяч людей втратили роботу, ще більше не могли повернутися до своїх будинків із Вірменії через блокаду коридору. А до середини літа 2023 року в НКР взагалі почався голод.
“Тут немає війни, але створено якийсь концтабір для цивільних. Громадянське населення може бути заручником, тим паче діти. А зараз 120 тисяч заручників, із них 30 тисяч дітей”, – каже Тетяна Оганесян, голова вірменського фонду допомоги Нагірному Карабаху «Віва».
Вірменія неодноразово закликала на допомогу російських військових, посилаючись на шостий пункт тристоронньої угоди, згідно з якою Лачинський коридор має залишатися під контролем миротворчих сил. Однак Москва зайняла стриману позицію і не примушувала Баку до зняття блокади.
Не допомогли досягти результату ні звернення Вірменії до Ради Безпеки ООН, ні заклики до Франції та США вплинути на політику Азербайджану та Туреччини. Західні країни, хоч і засудили блокаду, негласно підтримали позицію президента Ільхама Алієва щодо продовження переговорів.
“Єдиний шлях [для вірмен Карабаха] – це діалог та обговорення свого майбутнього у складі Азербайджану. Іншого просто немає, оскільки все інше нелегітимне. Це наша червона лінія”, – заявив Джейхун Байрамов, глава МЗС Азербайджану.
Неправильний шлях
Паралельно з цим тріщина у відносинах між Москвою та Єреваном, який почав шукати підтримку на Заході задовго до початку ескалації, посилилася до краю. Франція та США давно прагнули стати основними посередниками на переговорах, позбавляючи Росію впливу на Закавказзі.
1 травня міністри закордонних справ Вірменії та Азербайджану Арарат Мірзоян та Джейхун Байрамов вперше за довгий час зустрілися у передмісті Вашингтона на переговорах, організованих державним секретарем Ентоні Блінкеном.
Якоїсь конкретики щодо подолання блокади там не прозвучало. Однак американська сторона все ж таки зажадала розблокувати коридор, розраховуючи заручитися підтримкою Єревана у довгостроковій перспективі.
Вже 25 травня лідери двох країн зустрілися у Москві. І хоча нічого конкретного про майбутню угоду також не прозвучало, сторони наголосили на намірі визнати територіальну цілісність один одного та в перспективі нормалізувати відносини.
Після цього, схоже, Вірменія зробила довгострокову ставку на допомогу Вашингтону у відстоюванні своїх інтересів. Адже якщо вплив Росії, хай і тимчасово, ослаб, зусилля західних держав теоретично можуть зберегти хисткий статус-кво до кращих часів.
Москва помітила цей жест і сприйняла його з неприхованим роздратуванням. Вона побачила у цих кроках прагнення Заходу врегулювати конфлікт саме на своїх умовах.
На початку вересня ці протиріччя лише посилилися. Головним тригером стала заява Міністерства оборони Вірменії щодо планів провести спільні вірмено-американські навчання Eagle Partner на базі навчального центру «Зоря» у середині вересня.
Йому передувало скандальне інтерв’ю, яке прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян дав газеті La Repubblica.
У розмові з французьким журналістом політик прямо заявив про небажання Росії врегулювати кризу та зняти блокаду з Нагірного Карабаху. Більше того, він назвав миротворців нездатними виконувати покладену на них місію в принципі: як у питаннях безпеки цивільних, так і протидії планам Баку розширити підконтрольну територію.
“Росія сама йде з регіону через ті кроки, які вона робить чи не робить. Якось ми просто прокинемося і побачимо, що Росії тут немає”, – заявив прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян
в інтерв’ю La Repubblica.
Вочевидь, такі висловлювання було неможливо залишитися непоміченими. Офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова, відповідаючи на демарш прем’єр-міністра, назвала блокаду Нагірного Карабаху “наслідком його власних вчинків”. Також вона назвала главу держави «поганим танцюристом», який намагається перекласти відповідальність за те, що відбувається на історичного союзника.
Однак після обміну взаємними звинуваченнями питання долі регіону залишилися незмінними. Головним із них, безумовно, залишається доля мирних жителів, якщо та чи інша сторона вирішить покінчити з Тристоронньою угодою.
Утримати баланс
Чи закінчиться криза, що загострилася, повторенням подій осені 2020-го, поки з достовірністю стверджувати не можна. Проте відразу два профільні російські експерти на умовах анонімності повідомили, що «чекають на військову розв’язку», але не хочуть висловлюватися з цього приводу публічно, щоб «не нагнітати ситуацію».
Більш предметно висловив свою позицію керівник Аналітичного центру стратегічних досліджень та ініціатив експерт Російської ради з міжнародних справ (РСМД) Айк Халатян. У розмові з «Лентой.ру» він припустив, що глобальною метою Азербайджану є не лише відновлення своєї влади в Нагірному Карабаху, а й контроль над сухопутним коридором у Нахічевані (ексклав країни на південному заході вірменських кордонів).
“Цей шлях має безпосередньо з’єднати Азербайджан із Туреччиною. Баку прагне, користуючись сприятливою міжнародною обстановкою, з одного боку, та досить неефективним керівництвом Вірменії, з іншого, вирішити силовим шляхом усі геополітичні питання. Закріпити на Південному Кавказі турецько-азербайджанську гегемонію”, – заявив Айк Халатян керівник Аналітичного центру стратегічних досліджень та ініціатив, експерт РСМД.
Він також не впевнений, що за військового сценарію Росія втручатиметься в конфлікт, враховуючи «досить обмежені можливості для протидії» на тлі спеціальної військової операції (СВО), відсутності політичної волі через напружені відносини з вірменським керівництвом, а також небажання йти на відкритий військовий конфлікт з Баку та Анкарою.
Щодо проєвропейської політики влади Вірменії, за словами Халатяна, у разі невтручання Москви західні країни намагатимуться використати цю ситуацію для «видавлювання» Росії з регіону. Цьому сприятимуть настрої місцевих жителів, які “розчаруються в історичному союзнику”, а також небажання Туреччини “ділитися сферою впливу”, пояснив експерт.
“Не думаю, що під загрозою вторгнення Пашинян піде на письмове закріплення відмови від Нагірного Карабаху. Найімовірніше, після закінчення військового конфлікту перед суспільством цю ситуацію представлять постфактум. Це призведе до кардинального перегляду союзних відносин із Росією, чого й домагаються на Заході”, – додає Айк Халатян, керівник Аналітичного центру стратегічних досліджень та ініціатив, експерт РСМД.
***
Перемогти у військовому протистоянні з Азербайджаном та Туреччиною, очевидно, майже неможливе завдання для вірменських збройних сил. Те саме стосується чергової спроби затягнути переговори — Баку рішуче налаштований остаточно вирішити питання карабаха, поки інші сили не здатні цьому перешкодити.
Але якщо території можуть бути предметом геополітичного протистояння, то питання долі мирних жителів не терпить зволікань. І якщо західні країни будь-якої миті зможуть запобігти війні і вирішити питання блокади Нагірного Карабаху, проблеми, які стоять перед Росією на Південному Кавказі, напевно помножаться.
Спасибо!
Теперь редакторы в курсе.