Війна розворушила наші душі… Вона змусила кожного переоцінити все, що ми мали. Ми зрозуміли на власному досвіді: війна по телевізору і війна поряд з твоїм будинком — це дві великі різниці, які неможливо порівняти. Селище Степногірськ з 24 лютого 2022 року опинилось у зоні бойових дій. Спокійне життя змінилося щоденними обстрілами, які зруйнували всю інфраструктуру: від школи, дитячих садочків і мерії до житлових багатоповерхівок. Селище залишилося без води, оскільки свердловини опинилися на окупованій території. Попри постійну небезпеку, у Степногірську залишається 1,5 тисячі мешканців, серед яких 88 дітей, 250 людей з інвалідністю, 27 лежачих хворих та сотні пенсіонерів. Життя тут стає дедалі важчим — обстріли не вщухають ні на хвилину. Перші тижні війни — це суцільний жах, заціпеніння та відчуття смерті за життя. Світ навколо руйнувався: закривалися аптеки, зникали продукти, а ритуальні служби перестали приїжджати. Найстрашнішим було прощання — перших померлих ховали у целофанових пакетах, згодом ми навчилися робити труни самі.
Здавалося, це страшний сон. ТБ, новини, фільми — усе стало чужим і безглуздим. Потім прийшло інше знання: ми навчилися розрізняти звуки «Градів», мінометів та «Смерчів». Ми почали розуміти мову війни: звідки летить і куди. Саме тоді сформувався кістяк нашої команди. Ми — звичайні мешканці Степногірська: голова громади, вчителі, активісти, депутати. Ми не професійні рятувальники, але ми стали єдиною опорою для селища. Ми випали зі звичної колії, але саме в цьому пеклі ми зрозуміли: ми живі, поки допомагаємо іншим.
Спілкуючись із сім’ями, ми побачили найболючіше — вакуум, у якому опинилися люди похилого віку. Старики — це безіменний світ. Для багатьох із них телефонний дзвінок дітям — це єдина ниточка, що тримає їх у житті. Вони просто хочуть, щоб був хтось, хто впізнає їх по голосу. Але, на жаль, війна стала жорстким тестом на людяність. Нас до глибини душі вразило те, як деякі діти залишили своїх немічних батьків. Ми рятували матерів, яких діти зачиняли паралізованими у квартирах без ключів, їдучи за кордон. Були випадки, коли у стареньких забирали паспорти та пенсійні картки, лишаючи їх без засобів до існування. Коли одна донька відмовилася забрати маму з лікарні після операції, лише завдяки медикам та нашій команді жінку вдалося врятувати та прилаштувати у хостел. Ми не залишили наодинці нікого: лежачі хворі, люди з інвалідністю та діти були під нашим постійним контролем. Навіть покинуті господарями та приблудні тварини знайшли у нас захист — ми годували близько тисячі чотирилапих, що залишилися в зоні вогню. Найвищим проявом нашої єдності стала беззастережна довіра. Тут нормально дати сусіду банківську картку з пін-кодом, щоб він зняв тобі готівку в місті. В Степногірську слово «свій» означає людину, з якою ти ділиш одну долю. Наша голова громади разом із поліцією проривається в Лук’янівку та Павлівку. Туди везуть не просто пенсії та їжу — туди везуть надію на те, що про них не забули. Люди, які залишилися в селі Кам’янське, стали частиною нашої великої родини. Ми ділимося всім, що маємо: від останнього хліба до ліків і будматеріалів, щоб кожен міг залатати свій дах після чергового прильоту.
З перших днів війни ми стали надійним тилом для наших воїнів. Наші захисники стали нашою сім’єю. Останній шматок хліба — на всіх. Один побут, одна доля і спільне небо, що розривається від снарядів. Ми діставали для них усе: від медикаментів до бронежилетів, від маскувальних сіток до спальників. Заради них ми робили неможливе. Наш сусід, ветеран-афганець, попри небезпеку сідав на свій велосипед і крізь вибухи віз гарячу їжу хлопцям на позиції. А коли земля навколо перетворювалася на суцільний вогонь і шлях ставав непрохідним — наша турбота злітала в небо. Наші пакунки з їжею спускалися до захисників прямо в окопи, доставлені дронами. Найважчим було чекання. Ми чекали їх з окопів так, як чекають найрідніших людей у світі. З молитвою, з надією і з незламною вірою в те, що вони обов’язково повернуться до нашого спільного порогу. Бо ми — одне ціле. Одна сім’я. Один фронт.
Окупація Василівки створила невидимий бар’єр між реальністю та нормальним життям. Це історія про 88 дітей, чиє дитинство було поставлене на паузу. Поки світ навколо продовжував рух, їхній всесвіт обмежився блокпостами та страхом. Окупація створила невидимий, але жорстокий фінансовий зашморг: банківські рахунки батьків були заблоковані до кінця 2022 року. Уявіть стан матері чи батька, які під звуки вибухів бачать у банківському додатку лише порожнечу. Без копійки в кишені, під прицілом ворожої артилерії, вони не мали змоги купити навіть квиток у безпеку. Степногірськ став пасткою, де стіни підвалів були єдиним захистом, а тиша — найбільшою розкішшю.
У той час, коли світ здригався від новин, у степногірських підвалах відбувалося справжнє диво стійкості. Вчителі, які відмовилися покидати своїх учнів, перетворили темні сховища на класи. Це не були звичайні уроки. Це була інтелектуальна оборона. Тримаючи в руках телефони та планшети, ловлячи слабкі промінчики зв’язку, педагоги вели онлайн-заняття для всієї школи. Разом із ними в тих самих підвалах, під акомпанемент канонади, сиділи місцеві діти. Екрани гаджетів освітлювали зосереджені обличчя, а голос вчителя перекривав гуркіт снарядів. Кожна вирішена задача, кожен прочитаний рядок вірша були актом протесту проти хаосу війни. Вони доводили: знання — це зброя, а право на освіту неможливо розстріляти.
Найболючішим символом цієї облоги став образ маленької мешканки Степногірська. На початку повномасштабного вторгнення сусіди та волонтери бачили у вікні квартири лише її очі — великі, тривожні, що шукали відповіді у порожньому небі. Минали місяці. Світ змінювався, а дівчинка залишалася там, за склом. Згодом люди помітили: над рамою з’явився носик, а потім і підборіддя. Дитина росла буквально на очах, вимірюючи свій ріст не позначками на дверях, а висотою вікна. Вона дорослішала в обмеженому просторі, поки навколо її будинку вмирала земля. Це «зростання в неволі» стало німим докором всьому світу і найсильнішою мотивацією для тих, хто вирішив витягнути дітей з пекла.
Коли здавалося, що виходу немає, на допомогу прийшли ті, для кого «чужих дітей не буває». Українська освітня фундація на чолі з Тетяною Люлькою, волонтерська спільнота на чолі з Віталієм Коломійцем, голова громади Ірина Кондратюк та наша команда стали тим рятівним колом. Допомога не була формальною — це був прояв найвищої людської солідарності. Ці пакунки збирала буквально вся Україна: від Львова до Дніпра, від маленьких сіл до великих міст. Люди в різних куточках країни вкладали в ці коробки не просто речі, а часточку своєї любові та тепла. Кожна дитина Степногірська отримала персональний пакунок, зібраний саме для неї, з урахуванням її віку та потреб. Для дитини, яка місяцями перебувала в цьому бетонному пеклі, отримати такий дарунок означало набагато більше, ніж просто нові речі. Це був сигнал із «великої землі»: «Ми про вас знаємо. Ви нам потрібні. Ви — частина нашої великої родини». Книги, планшети та техніка від фундації стали справжніми вікнами у світ, дозволяючи продовжувати навчання навіть тоді, коли навколо панувала темрява. Це було повернення гідності та віри в те, що Степногірськ не покинутий напризволяще в цьому полум’ї війни.
У березні 2023 року, завдяки неймовірній мужності волонтерів, які щохвилини ризикували життям, пастку безвиході було розірвано. Дітей вдалося евакуювати. Але боротьба за їхні серця продовжилася. Завдяки національному проєкту «Пліч-о-пліч» та гостинності Понінківської та Радивилівської громад, діти Степногірська змогли змінити колір бетонних стін на зелень лісів та синяву мирного неба. Психологічна реабілітація та тепло нових друзів почали загоювати рани, нанесені війною.
Але найдивовижнішим було інше — зв’язок, який не розірвала відстань. Щоразу, щойно вмикалися камери, діти засипали вчителів не запитаннями про параграфи, а найголовнішим: «Як ви? Як там вдома? У цей момент монітор вчителя, який сидів у степногірському підвалі, ставав для них вікном у рідний дім. Ці дитячі запитання стали щоденною спільною молитвою за рідне селище. Вони, розкидані світом, трималися за свої коріння міцніше, ніж будь-хто з дорослих. Урок починався лише тоді, коли вчитель заспокоював: «Ми стоїмо. Степногірськ стоїть».
Степногірськ вистояв, бо ми навчилися бути єдиним організмом. Ці діти виростуть… Вони пам’ятатимуть холод укриттів, але в їхній пам’яті назавжди залишаться руки вчителів та волонтерів, які через лінію фронту передавали їм не просто пакунки, а саме майбутнє.
Кожен із нас мав можливість поїхати, але ми обрали залишитися. Наша команда вирішила: ми будемо «очима» та «руками» для тих, хто не може подбати про себе сам. Ми дали собі обіцянку, що поки в селищі залишається хоча б одна дитина чи старенька людина — наша команда буде тут. Ми стояли до кінця. І тільки коли виїхали майже всі, кому була потрібна наша допомога, — виїхали і ми.
Це була найважча дорога в моєму житті. Я плакала всю дорогу від Степногірська до Запоріжжя. Дивилася у вікно на знайомі краєвиди, і здавалося, що життя закінчилося. Що душа вигоріла вщент разом із розбитими домівками, школою, разом із нашими планами та мріями. Кожна хвилина того шляху розривала серце, бо за спиною залишалося сорок два роки моєї любові, праці та надії. Але навіть тоді, крізь ці сльози, я знала, що я везу з собою щось, що неможливо розбити снарядами. Я везу пам’ять про те, як ми з шахтарями будували класи. Як ми летіли за пуантами в Київ. Як директорка гойдала ваші візочки за кулісами. Як ми поливали квіти під обстрілами. Пам’ятаємо…
Тетяна ГАВАГА
